Преса про фестиваль

Галина Ярема

“Приємно, коли кажуть: “Ваш фестиваль — незаангажований. Справедливий”

Майже півтора року світ хворіє на коронавірус. Через це довелося скасувати концерти, розважальні заходи та кінофестивалі. Торік у режимі онлайн відбувся Одеський кінофестиваль, з лютого на квітень цього року перенесли «Оскар». Довелося перенести на 2021 рік і І Х Трускавецький міжнародний кінофестиваль «Корона Карпат», медіапартнером якого є газета «Високий Замок». Цей фестиваль мав відбутися торік у листопаді, однак свято українського кіно перенесли на червень.

І ось, нарешті, з 24 по 27 червня місто «Нафтусі» зустрічатиме зірок українського кінематографа, а гості й трускавчани насолоджуватимуться найкращими українськими стрічками, які змагатимуться за найвищу нагороду фестивалю — «Золоту корону». Про те, з якими проблемами довелося знову зіткнутися, які знаменитості приїдуть до Трускавця, журналістці «ВЗ» розповів генеральний директор кінофестивалю Олег Карпин.

— Попри те, що це не новий фестиваль, а той, до якого ми готувалися торік, знову довелося робити багато рутинної роботи, — каже Олег Романович. — Треба було наново готувати усі документи, займатися пошуком джерел фінансування для проведення фестивалю. Змінилися обласна і міська ради, наглядова рада у Держкіно, керівник в Українському культурному фонді… Треба було зрозуміти, як зміняться процеси в цих організаціях.

— Мабуть, треба було й отримати підтвердження на участь тих фільмів, які були заявлені торік?

— І це також. Окрім того, на початку 2021 року українські кінематографісти зняли нові стрічки, які ми також вирішили залучити до участі у конкурсі. Додалося кілька стрічок у конкурсній і позаконкурсній програмах. Так що і членам журі додалося роботи, але головне, що трускавчанам і гостям міста буде що подивитися за ці чотири фестивальні дні. Понад 40 фільмів буде показано на фестивалі. Однією зі знакових новинок буде документальний фільм «Депортація 44−46», прем’єра якого запланована на осінь 2021 року. Фільм присвячений примусовому виселенню понад 480 тисяч українців з територій, які розташовані у сучасній Південно-Східній Польщі: Холмщина, Надсяння, Підляшшя та Лемківщина.

— Які актори підтвердили свою участь?

— Зазвичай запрошуємо лише тих акторів, які приїжджають з фільмами-учасниками. У тих стрічках, які заявлені для участі у конкурсі, багато відомих акторів. Серед них Лариса Руснак, Наталія Сумська, Ірма Вітовська, Олексій Тритенко, Дмитро Тубольцев, Костянтин Лінартович…

Про те, хто очолить журі І Х Трускавецького кінофестивалю «Корона Карпат», журналістці «ВЗ» розповів артдиректор Борис Савченко.

— На фестивалі буде три журі — журі повного метра, короткого метра і журі конкурсі програм кіношкіл України, — каже Борис Іванович. — В Україні, де майже не знімається кіно, існує 16 кафедр кіномистецтва! Я хочу, щоб вони вийшли і показали, що ж вони знімають? Хто ці люди? Може, їх треба підтримати і розкрутити? Або якщо вони нічого не вміють, забрати право псувати людей… Не можу зараз сказати, хто буде очолювати журі. У мене такий принцип: ми скликаємо членів журі, знайомимо їх, і вони між собою обирають достойного — кому найбільше довіряють. Цьогоріч членами журі серед інших будуть Олександр Саква, Євген Женін, які у попередні роки зарекомендували себе відповідально і фахово. Одне слово, усі члени журі — люди, яким довіряємо і які мають резонанс у суспільстві. Приємно чути відгуки, коли кажуть: «Ваш фестиваль — незаангажований. Справедливий». Перед фестивалем завжди пояснюю членам журі, що від їхніх рішень залежить майбутнє людини.

ГАЛИНА ЯРЕМА 

Торік на широкі екрани вийшла перша військова комедія «Наші котики» режисера Володимира Тихого. Події фільму розгортаються у 2014 році, на початку гарячої фази гібридної війни Росії проти України. Інженер, актор, футбольний тренер і продавець квітів йдуть добровольцями на фронт. Ніхто з них не уявляє, що саме вони відіграють ключову роль у цій війні. В основній конкурсній програмі І Х Трускавецького кінофести­валю «Корона Карпат», який відбуватиметься 24−27 червня (медіапартнером кінофестивалю є газета «Високий Замок»), «Наші котики» змагатимуться за найвищу нагороду — «Зо­лоту корону». Одну з головних ролей у фільмі зіграв Дмитро Тубольцев. Про фільм, участь у війні, дружбу і навчання актор розповів журналістці «ВЗ».

— Дмитре, у «Наших коти­ках» ви граєте самого себе. Що найважче було для вас у цій картині?

— Справді, граю самого себе, однак ті події, які показані у «На­ших котиках», не дуже схожі на ті, в яких я був. Хоча частина ін­формації відповідає дійснос­ті — актор, що пішов доброволь­цем на фронт, якому актриси Ірма Вітовська та Римма Зюбі­на збирали речі… Коли пішов в АТО, не сказав про це навіть рід­ній мамі. Знали хіба кілька осіб. Найважчою для мене у фільмі є сцена, де прощаюся з Професо­ром. Мені навіть грати не треба було… Мав відповідний життє­вий досвід.

— Давали поради режисе­рові, іншим акторам, підказу­вали нюанси?

— Аякже! Підказував, як може поводитися і реагувати люди­на у певній ситуації, як користу­ватися зброєю. Зрештою, і сам Володя Тихий, який писав сце­нарій, добре на цьому розумі­ється, співавтор сценарію Вале­рій Пузік також воював.

— Чому пішли на війну до­бровольцем?

— З дитинства так вихова­ний. У мене загострене відчут­тя справедливості. Спочатку був Майдан, а коли почалася інтер­венція, не міг того витримати. Останньою краплею стали нови­ни, що загинули кілька 18-річних хлопців. Подумав: «Я вже стіль­ки в житті побачив, мені й втра­чати нема чого! Чому 18-річні діти мають вмирати? Того ж дня побачив звернення у соцмере­жах мого друга — театрального режисера Андрія Шараскіна, з яким разом навчалися і жили в одній кімнаті студентського гур­тожитку. Андрій писав: «Хлопці, нам не вистачає сил. Давайте до нас. Будемо триматися і рятува­ти Україну». Я йому написав, він мені сказав, куди їхати. Через дві доби я вже був на місці.

— Не сказали мамі, бо не хотіли травмувати її…

— Боявся, щоб це не стало на заваді на моєму шляху. Мама, як ніхто інший, може впливати на сина. У мене свій шлях. Вирі­шив, що буду робити саме так, і мені ніхто не може завадити.

— Фільм «Наші котики» — перша військова комедія. Хоча на війні — не до жар­тів. Наскільки зараз потрібні фільми про війну, коли війна і так триває?

— Поки війна триває, постійно потрібні фільми про війну. Якщо їх не буде, війна буде чимось та­ким далеким, і всі дії тих, хто са­мовіддано бере у ній участь, бу­дуть не до кінця зрозумілими, виглядатимуть як щось смішне і непотрібне. До прикладу, коли я іноді показую водієві маршрут­ки посвідчення учасника бойо­вих дій, його очі наче промовля­ють: «Ти б мені краще заплатив за проїзд». У них немає почут­тя вдячності, вони не згодні з тим, що я маю право їздити без­платно, хоча я, звісно, не заради того йшов на війну…

— Який день на війні був для вас найважчим?

— Найважчим, звісно, був найперший бій, коли постає питання, бути комахою і захо­ватися в якійсь щілині чи поїха­ти «на фіг». Сам себе запитав: «А мені це треба?». Бій тривав понад дві години, вороги крили БТРами і мінометами наші по­зиції… І тоді сказав собі: «Мені це потрібно!». За ті дві години половина моєї голови посиві­ла, але я залишився.

— Однак режисери не дали вам довго воювати. Вас за­просили у серіал «Гвардія». Що це за смішна історія ви­йшла з кастингом?

— Це був момент, коли йшов бій. Я був відповідальним на певній точці. Нас було мало, але ми повинні були бігати ту­ди-сюди поверхами будівлі і «шмаляти» з різної зброї, щоб у ворога складалося вражен­ня, ніби нас дуже багато. І рап­том у мене дзвонить телефон. Оскільки все прослуховувало­ся, телефонували лише тоді, коли було щось дуже важливе. Прямо під час бою взяв слухав­ку. Жіночий голос каже: «Дми­тре, доброго дня. Ми вас за­прошуємо на кастинг…». Тут бій, тут телефон… Я вже й за­був, що я — актор. «Про що фільм?» — питаю. «Гвардія» — про те, як добровольці піш­ли на фронт". Кажу: «Та я вже пройшов кастинг! Я вже тут!». Чую у слухавці, як відчиня­ються двері, і дівчина каже: «Я вас у коридорі не бачу». «Та я в Пісках, і у мене бій». Зі сло­вами вибачення дівчина пообі­цяла зателефонувати пізніше. За якийсь час дзвонить і каже: «Дмитре, вас затвердили. Мо­жете приїхати?». Пояснив ко­мандирові ситуацію, і він мене відпустив. Саме того дня у нас були музиканти з концертом, то у чому вийшов з бою, у тому й поїхав з ними.

— У «Гвардії» ваш герой з позивним «Вуйко» гине. Ак­тори — народ забобонний — не хочуть помирати, лягати у труну і бути вбитими.

— Якби був забобонний, не був би там, де я був. Запитав у режисера, яке у мене «пора­нення», і зіграв, згідно з життє­вим досвідом.

— Ви дивилися у вічі смер­ті, ба­чили, як гинуть побра­тими. Як ви­ходили з цього психоло­гічно­го стану, коли по­верну­лися до Києва?

— Не міг спа­ти, коли була тиша, бо це озна­чає, що ворог недалеко. До­вший час здри­гався, коли чув, що їде довга фура чи джип сильно газує. Складало­ся враження, що «бетеер» їде. Бояв­ся людей у метро, бо інтуїтивно відчу­вав, хто хороший, хто поганий. Коли ти на війні, звикаєш і адаптуєшся до неї. А коли вже на «гражданці», війна голосні­ше звучить, ніж коли ти там. Бо все сприймаєш на контрастах.

— Ви до війни знімалися і у російських серіалах. А як з цим зараз?

— Не знімаюся, і все. Мене наші українські продакшени, які знімають і для російського ринку, після фільму «Наші ко­тики» бояться запрошувати на зйомки. Скобєєва у своїй пе­редачі разом з Жириновським показували тизер нашого філь­му. Певні люди мені сказали, що за порєбріком почали ці­кавитися, що це за актор «вби­ває Путіна» (є такий кадр у «На­ших котиках». — Г. Я.). Казали: «Дмитре, ти у них „популяр­ний“ дуже».

— Чому стали актором?

— У дитинстві дуже любив Спартака, дивився фільм, чи­тав книжки про нього. Хотів створити машину часу, щоб йому допомогти. Коли зрозу­мів, що з машиною часу не впо­раюся, захотів зняти про нього кіно. Так і вирішив стати акто­ром.

— Але у школі ви були ши­байголовою…

— Що було — те було (смієть­ся. — Г. Я.). Ніколи не сприй­мав ту систему. Мене й у пі­онери прийняли на два роки пізніше, ніж моїх ровесників. Казали, моя поведінка не від­повідає статусу піонера. Потім перестав носити шкільну фор­му, переодягнувся у джинси. У мене було довге волосся, а не коротка стрижка. Мені це стра­шенно подобалося. У сьомо­му класі у моєму вусі з’явилася сережка. Однак я добре вчив­ся, брав участь в олімпіадах з математики, спортивних зма­ганнях, виступав на сцені…

— Мама не відмовляла від вступу у театральний інсти­тут?

— Навпаки. Коли треба було вступати у театральний імені Карпенка-Карого, у нас не було коштів на дорогу. За два дні до завершення прийому докумен­тів мама продала холодильник, і вже ввечері ми поїхали до Киє­ва подавати документи.

— Ви — з Бессарабії, що на Одещині, де розмовляють молдавською, болгарською, російською…

— Мій дідусь Дмитро Пере­пелиця, прадід Максим Пере­пелиця — з Донбасу. Дідусь до кінця свого життя розмовляв українською мовою. Навіть моя бабуся, яка була румункою, на­вчилася спілкуватися україн­ською. Коли я приїхав вступати, українською знав лише три сло­ва: хвіртка, ґава і, що мене стра­шенно смішило, — «що роблять». Роман Семисал (зіграв у фільмі «Кіборги». — Г. Я.), який також пішов на війну добровольцем і з яким ми у студентському гурто­житку жили в одній кімнаті, по­казав мені уривок, який краще взяти, розповів, про що у ньо­му йдеться… Я це все вчив як іноземну мову, виходив і читав. А на третьому курсі до мене у кімнату підселили Андрія Ша­раскіна. От ми усі втрьох і пішли воювати. Я багато читав, спіл­кувався з друзями українською. За рік навчання у театральному вже вільно розмовляв. На дру­гому курсі наша викладачка зі сценмови Алла Гладишева за­телефонувала на вахту навчаль­ного закладу: «Дмитре, я захво­ріла. Чи не міг би ти провести сценмову з нашим курсом за­мість мене?». Було приємно, що для Алли Олександрівни я вже став авторитетом, якому дові­ряють.

https://wz.lviv.ua/news/435861-kinofestyval-povertaietsia

Цього року щорічний кінофестиваль «Корона Карпат", який традиційно проводиться у Трускавці восени, відбудеться влітку. Чому саме влітку, а не так, як це практикувалося завжди? Отримати відповіді на питання, які мають стосунок до свята кіно у місті «Нафтусі», спробували у розмові з гендиректором фестивалю, депутатом Дрогобицької районної ради Олегом Карпиним.

— Пане Олеже, чим пояснити перенесення «Корони Карпат» у часі? Чому свято кіно відбудеться у червні, а не у жовтні-листопаді, як це зазвичай відбувалось?

— Причина одна. І називається вона — коронавірусна інфекція. Саме через оголошений восени минулого року всеукраїнський карантин і запроваджені у зв’язку з цим різного роду заборони на пересування людей і публічні зібрання фестиваль не відбувся. Але ми від свого задуму ніколи не відмовлялись. Чекали на слушну нагоду. Спочатку думали, що перенесений восени фестиваль проведемо навесні. Але не вдалося. Знову у наші плани «втрутився» ковід. Оскільки тепер кількість нових інфікувань на коронавірусну інфекцію пішла на спад, і, як наслідок, уряд пом’якшив карантинні вимоги, ми вирішили провести свято у червні. Готуємось до цього.

— Чим теперішній фестиваль відрізнятиметься від попередніх? Чи вже готова програма?

— Наразі важко відповісти на це запитання. Програму вже маємо. У конкурсі візьмуть участь лише українські фільми — повнометражні та короткометражні. Думаємо, робимо все для того, щоб збагатити конкурс, внести щось нове. Маю надію, що вдасться провести змагання між різними вітчизняними кіношколами. Йдеться про те, щоб у конкурсі взяли участь ті ВУЗи та інші інституції, які навчають кіносправі, мають своїх режисерів, випускають власну кінопродукцію. Ми цю програму готуємо, але, як розумієте, такий захід потребує додаткового фінансування. Все вирішиться найближчим часом. Наразі ж одне лише можу сказати: ведемо переговори, пробуємо схилити на свій бік усіх потенційних спонсорів та грантодавців.

— Чи визначились остаточно із днем проведення і локаціями? Коли саме стартує фестиваль і де конкретно відбуватимуться перегляди фільмів, майстер-класи, зустрічі з акторами, продюсерами та режисерами?

-Так, визначились. Скрізь афішуємо, що фестиваль стартує 24 червня. Щодо локацій… Тут крапки над «і» наразі не розставлено. Зрозуміло, що демонстрація фільмів відбуватиметься у кінотеатрі «Злата» та Народному домі. Але це далеко не повний перелік місць, де відбуватимуться заплановані події. Ми стараємось знайти найкращий вихід із сьогоднішньої складної ситуації. Бо ж самі знаєте, які існують санітарні вимоги щодо переглядів фільмів у закритих приміщеннях. Ідеальним виходом була б демонстрація просто неба. Але де знайти ті літні кінотеатри, як створити такі локації? Думаємо, працюємо над цим.

— У Трускавці на Майдані Незалежності є головна сцена міста, яка обладнана кіноекраном. Чим не місце для демонстрації фестивальних кінострічок?

— Ні, це місце для перегляду кінофільмів не підходить. Тут завжди проходять люди, важко буде зосередитися на фільмі. Це чи не найбільш жвава «магістраль» до «Нафтусі». А от є думки провести перемовини з власником відеоборду і організувати онлайн показ Урочистих церемоній фестивалю. Біля головної сцени розташований блимаючий білборд. Він відволікає увагу. Із таким «сусідом» фільми не подивишся. Але незручність не тільки в цьому полягає. Глядачам, щоб спостерігати за подіями на екрані, доведеться піднімати голову догори. Ні, це місце не підходить. Звісно, якимось чином сцену використаємо. Але не більше того.

— Хто конкретно приїде з відомих акторів та режисерів. Кому доручено очолити журі фестивалю?

— Як стверджують у таких випадках, перебуваємо в процесі, в нас повинно бути три склади журі і три голови журі. Прізвище голови журі назвати не можу, бо склади журі ще не сформовано. Відбіркова комісія у Києві переглядає претендентів на участь, проводить селекцію фільмів. Ми ж не для того, щоб попити кави, запрошуємо людей. Приїдуть автори фільмів та зайняті у допущених до участі у конкурсі стрічок актори. Якщо говорити про кількість учасників, то очікуємо на приїзд близько 70−100 акторів, режисерів, продюсерів та сценаристів. Будуть, звісно, і почесні гості.

— На що можуть розраховувати глядачі. У кінофестивальні дні до Трускавця приїдуть туристи з усієї країни. Деякі цілими сім’ями навідаються: кіно люблять усі. Що робиться в місті для того, щоб цим людям було весело та цікаво?

— Трішки зарано про це запитуєте. Не можу сказати, на що, крім передбачених програмою подій, вони можуть розраховувати. Не знаю чи готуються для них якісь там розваги та забави. Думаю, що готуються. Хтось на цьому непогано заробити зможе. Моя справа зробити кінофестиваль, пропіарити Трускавець. А місцевий бізнес хай думає, як цим скористатись і заодно допомогти кінофестивалю, ми раді всім, хто має бажання долучитися. З іншого ж боку … Не думаю, що на фестиваль приїде «публіка», яка шукає галасливих розваг. Тому жодних проблем тут бути не повинно. У Трускавці є чим зайнятися, й достатньо готелів, віл та інших місць, де вони можуть зупинитись, щоб переночувати та відпочити. Цим, зрештою, і славиться наше місто.

https://wz.lviv.ua/news/435467-u-truskavtsi-virishili-bilshe-ne-rizikuvati

 Олексій Дорофтей

Черговий, IX Міжнародний кінофестиваль “Корона Карпат», відбудеться не у жовтні-листопаді, як це зазвичай робилося упродовж останніх років, а 24-27 червня. На другий тиждень після святкування Дня медичного працівника, який збігається з Днем міста «Нафтусі»

Рішення про зміщення в часі важливої для промоції міста-курорту події прийнято після тогорічного гіркого уроку. Тоді на заваді свята кіно, яке планували провести у жовтні-листопаді, став осінній спалах коронавірусу. Зовсім інша річ — літній час, коли коронавірусна інфекція зменшує «оберти».

Сьогоднішня інфекційна «картинка» дає підстави сподіватись на нехай тимчасове, але значне пом’якшення епідеміологічної ситуації в країні. Гріх було не скористатись цим!

Що чекати від фестивалю? Хто приїде до Трускавця? Цілком очевидно, що не буде закордонних конкурсантів. За «Золоту корону» боротимуться лише вітчизняні кіномитці.

Хто саме? Вичерпної відповіді на це запитання наразі навіть Олег Карпин, генеральний директор «Корони Карпат» не знає, хоча багато що вже уточнено та вирішено. Якщо говорити загалом, то програма сформована на майже 90%.

Але життя є життя. Хтось може захворіти, корективи у майже затверджене кіносвято можуть внести й інші форс-мажорні обставини та неприємні сюрпризи, на які такий щедрий теперішній час. Тому місяць, який залишився, організатори використають для остаточних узгоджень та отримання згоди на участь тих «кіношників», які живуть та працюють у наднасиченому режимі.

Що відомо точно, то це, як запевняє Олег Карпин, що глядачі зможуть переглянути близько 60 створених українськими кіномитцями стрічок. Йдеться про фільми 2019−2020 рр. І ігрових, і повнометражних, і документальних, і короткометражних. Вибір широкий.

Організатори запевняють, що ніхто з глядачів, які розуміються на кіно, не нудьгуватиме. Цікавою обіцяє бути і позаконкурсна частина фестивалю. Буде нагода ознайомитись з новинками документального кіно та робіт, які створені в авангардних жанрах. Не менш цікавими та захопливими обіцяють бути творчі зустрічі з тими, хто давно став кумиром мільйонів — популярними акторами, режисерами, продюсерами.

https://wz.lviv.ua/interview/435107-koly-ishly-finalni-tytry-zal-aploduvav-stoiachy-tse-takyi-kaif

Ексклюзивне інтерв’ю з відомим казкарем Сашком Лірником, автором сценарію фільму «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке»

Сценарист, актор, але на­самперед — казкар. Сашко Лірник (Олександр Власюк) творить українську казку. Його твори люблять не лише діти, а й дорослі. Кожна каз­ка побудована на історично­му факті, його герої — не ви­гадані, а справжні люди. Він — частий гість на передовій. Звідти серед ночі можуть зателефонувати і попросити розповісти казку. І він роз­повідає… Однією з найпопу­лярніших казок Сашка Лірни­ка є «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке», на основі якої зняли фільм. На І Х кіно­фестивалі «Корона Карпат», що відбудеться у курортному Трускавці 24−27 червня (ме­діа-партнером фестивалю є газета «Високий Замок») «Пекельна хоругва» бороти­меться в основній конкурсній програмі за «Золоту корону» кінофестивалю. Про фільм, український кінематограф, справедливість і любов до української культури Сашко Лірник розповів «ВЗ».

— Як створювалася стрічка «Пекельна хоругва, або Різд­во козацьке»?

— Казку, за якою знято цю стрічку, я написав дуже дав­но — 1998 року. Видав її на дисках. До мене звернулися з кінооб’єднання «Артхаус-тра­фік», їм ця казка сподобалася, і попросили мене написати сце­нарій мультфільму. Хотіли зня­ти саме мультфільм. Я написав, однак вони не знайшли фінан­сування, тому сценарій був по­хований. Але сценарій мені подобався, тож мріяв втіли­ти його на екрані. І вже сам по­дав сценарій на конкурс у Держ-кіно. Його хвалили, але гро­шей на зйомку не було. Я сце­нарій щоразу вдосконалював. Подавав його з різними продю­серами і режисерами. Востаннє ми його подали як мультфільм у 2008 році. І знову відмовили. Тоді вирішив: якщо не прохо­дить як мультфільм, спробуємо як фільм. Переробив на сцена­рій художнього фільму. І знову він займав перше місце серед інших, але грошей не виділяли. У той час українське кіно прак­тично не знімалося. Я не зда­вався і подав сценарій від себе — як кінорежисер. У Держкіно сказали: «Не можемо пропус­тити, бо ви не професійний ре­жисер, не маєте відповідного диплома». Більше не подавав. І якось неочікувано мені зателе­фонував один продюсер, каже: «Подавай свій сценарій. Цього разу пройде». Так і сталося. Я не пропускав жодного дня зйо­мок, втручався у процес, сва­рився з усіма, бо хотів донести свої ідеї. У фільм увійшла лише третина сценарію. Коли вийшов фільм, і йшли фінальні титри, зал аплодував стоячи. Вперше таке побачив. Це такий кайф.

— У фільмі багато міфоло­гії і гумору, розрахованого на українського глядача. Але фільм з успіхом йде і у закор­донних кінотеатрах. То у чому ж цінність «Пекельної хоруг­ви»?

— Фільм зберігає і відроджує українську культуру — безцінний діамант в оточенні всіх народів. У фільмі не випадкове жодне сло­во, він будить українську душу. Я був вражений, що дорослі спо­чатку самі йшли на цей фільм, а потім ще раз йшли з дітьми. До прикладу, так було у Кракові. Там не було вільних місць, люди сиділи одне в одного на колі­нах! У Римі — величезний кіно­театр, там зазвичай буває за­йнятий лише партер. Та коли показували «Пекельну хоругву», поз’їжджалися люди і з Мілана, і з Венеції. Кінотеатр був забитий вщерть! Коли власники кіноте­атру побачили цей аншлаг, ска­зали: «Ви нам мало заплатили за оренду? Платіть більше, у нас стільки людей давно не було». 14 травня «Пекельна хоруг­ва» у Сінгапурі на кінофестива­лі представлятиме Європу! За­довго до 14 травня усі квитки на нього були продані. Колись про таке навіть ніхто й мріяти не міг. Але, на жаль, про це ніхто тут не знає. Наша «Хоругва» за кордо­ном має шалений успіх, а в Укра­їні про неї ніхто не говорить.

— Чому?

— Бо ми не входимо до тра­диційних кінотусовок із своїм фільмом. І ще, мабуть, тому, що ми — конкуренти для реєстро­вих кінобосів з їхніми фільмами. Вони себе люблять, себе піарять і себе хвалять. Наш фільм ігнорують, але я щасливий, що його визнають у світі. Попри те, що фільм — дитяча казка, його дивляться усі. Як визначити по­пулярність пісні? Коли її слу­хають багато разів. Так і з цим фільмом — його передивляють­ся по кілька разів. Ба більше! Діти бавляться у «Пекельну хо­ругву» — хтось стає Чортенят­ком Васею, хтось — Семеном… З іншого боку, мене здивувало, скільки у мене з’явилося нена­висників. Не розумію, чому. Ду­мав, усі зрадіють: нарешті наше українське кіно — про козаків… А посипалися гнівні коментарі. Не здивувався б, якби були від во­рогів, а то від своїх! Та, попри все, обирає глядач, що йому ди­витися. От зараз у нас залиши­лася єдина можливість заявити про себе — ми номінуємося на приз глядацьких симпатій кіно­премії «Золота Дзиґа». Просимо наших глядачів підтримати нас і проголосувати за «Пекельну хо­ругву» на сайті segodnya.ua.

— Ви не лише пишете каз­ки, а й самі їх читаєте…

— Не читаю, розповідаю.

— Який процес подобаєть­ся більше — розповідь чи на­писання?

— Коли пишу, почуваю­ся творцем. Це відчуття не­можливо ні з чим сплутати. Розповідати також страшен­но подобається, бо тоді відбу­вається єднання, взаємодія, обмін енергіями. Розповіда­ти казки, мабуть, подобається більше, бо це частіше роблю. Я — єдиний виконавець, який їз­дить по забутих Богом і людь­ми селах, куди ніхто і ніколи не приїжджає. Я — єдиний ар­тист у світі, який може казку розповісти телефоном. 2014 року мені посеред ночі зателе­фонували бійці і кажуть: «Нас обстрілюють „градами“, нам страшно. Дядьку Сашко, роз­кажіть нам казку». І я телефо­ном, який вмикають на гучно­мовець, розповідаю казки. Та й особисто їздив на передову. Тішить, що мені довіряють, бо я для них — свій.

— Казки розповідаєте під музичний супровід. Чому ваш інструмент колісна ліра, а не, скажімо, кобза?

— Спочатку акомпанував собі на гітарі, але то не т. е. По­чав думати, який інший інстру­мент обрати, зупинився на лірі. Бо щоб грати на кобзі, треба мати музичну освіту. Тому ліра мене всюди супроводжує.

— Звідси псевдонім — Лір­ник?

— У 2000 році мене запроси­ли на київське телебачення ро­бити програму казок. Постало питання назви. Я й придумав «Казки Лірника Сашка». Моя кохана дружина Леся мене так і називає — Лірник.

— Як довго працюєте над твором?

— По-різному. До прикла­ду, сценарій до кліпу «Щедрик» для Олега Скрипки я написав за 8 секунд. Це єдиний муль­тфільм, який купили США, і його показують там на Різдво. Є складні історії з багатьох епі­зодів. Такі пишу роками. Зараз у комп’ютeрі маю близько 20 документів відкритих. Пишу не лише казки, а й вірші, есе. Такі речі пишу на одному подиху.

— Ще одним знаковим ва­шим фільмом є мультфільм «Моя країна — Україна». За цю роботу отримали нагоро­ду кінофестивалю «Відкрита ніч» у категорії «Найкращий сценарист». Розкажіть про цей проєкт…

— Коли я написав сцена­рій «Пекельної хоругви», ком­панія «Артхаус-трафік» шука­ла режисерів, кому б цей твір підійшов. Я тоді познайомив­ся з мультиплікатором Степа­ном Ковалем. Він тоді робив мультик для Росії «Гора само­цветов». Степан каже: «У мене є ідея зробити український се­ріал — такий самий». Я запере­чив, мовляв, для чого повторю­вати. І я придумав «Моя країна — Україна» — як самодостат­ній проєкт про казки і легенди, пов’язані з містами і селами. Перша серія була про Кривий Ріг. Було складно, бо треба вкластися у 3−4 хвилини. Про­стіше, мабуть, написати вели­кий роман, ніж такий малень­кий сценарій. Ці мультики мали показувати у кінотеатрах пе­ред демонстрацією фільмів. Мені усе вдалося, хоча пра­цювали за ідею. Допрацюва­лися до 16-ї серії. Кожну серію робив свій знімальний колек­тив. А далі почали втручати­ся у мої сценарії. Найкращий сценарій був про Львів, а муль­тфільм вийшов найгірший, бо режисер вирішив не дотриму­ватися мого сценарію. Через це я пішов з проєкту. Цей се­ріал отримав Шевченківську премію, Степана нагородили. А мені навіть не подзвонив і не сказав. Як і всім іншим, хто цей мультсеріал робив.

— Знаю, що у цього мультсеріалу була незавидна доля, бо канали відмовля­лися його брати у прокат. Чи змінилося щось зараз?

— Власником серіалу є дер­жава. А якщо держава не за­цікавлена, то й показувати не будуть. Чомусь «Скажене ве­сілля» крутять, а мультфільм «Моя країна — Україна» — ні. Хоча власник той самий — дер­жава. Тому я б із задоволенням усі свої роботи виклав би у без­платний прокат. Щоб люди ди­вилися.

— Чи не опускаються руки після такого ставлення до вас?

— Не опускаються. Я — впер­тий і нарваний.

— Нашим дітям показують «Шрека» і «Свинку Пеппу», а наших мультфільмів немає?

— Це політика антиу­країнської держави і анти­українських каналів. Я б запровадив кримінальну від­повідальність за показ анти-українських шоу, які собі до­зволяє той самий «Квартал». Натомість вони почуваються спокійно, принижуючи україн­ців, знищують і нівелюють нашу історію. Бо у нас не українська влада!

— Що треба зробити укра­їнському кінематографу, щоб на екрані з’являлися наші якісні фільми?

— Я цю кухню побачив зсе­редини. Питання не до кінема­тографа, а до держави. Я маю досвід зйомок кіно без грошей. Скажімо «Чорного козака» ми зняли за власні кошти. Знімали його десять років. Коли україн­ське кіно почнуть фінансувати, тоді й будуть з’являтися добро­тні фільми. Я ніколи не критикую українське кіно, бо воно ще дуже слабеньке. До мене іноді звер­таються продюсери з прохан­ням виправити (чи переписати) той сценарій, який уже виграв конкурс. Я колись також думав, що перемагають кращі. До при­кладу, один мій сценарій спо­чатку входить у трійку кращих, а на наступному конкурсі не дохо­дить навіть до фінального обго­ворення. Чому?

— Ви за освітою інженер-кораблебудівник. Коли на­писали свою першу казку?

— Коли мав чотири роки. Хо­див у дитсадок. Мої батьки — вчителі. Перша казка була у віршах. Тоді у садочки приїж­джали різні комісії. От коли всі дітки лягали вдень спа­ти, мене не клали. Це був для мене перший «гонорар» — я прогулював сон (сміється. — Г. Я.). От я тим комісіям читав вірші, вигадував всілякі історії.

https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3238080-truskaveckij-kinofestival-korona-karpat-vidbudetsa-u-cervni.html?fbclid=IwAR0g6vcr4TRB0c7StGu2RlT_GUwLcnMNqFhuaQbGbXcuLborzvvglcqoVL0