https://wz.lviv.ua/interview/435107-koly-ishly-finalni-tytry-zal-aploduvav-stoiachy-tse-takyi-kaif
Ексклюзивне інтерв’ю з відомим казкарем Сашком Лірником, автором сценарію фільму «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке»
Сценарист, актор, але насамперед — казкар. Сашко Лірник (Олександр Власюк) творить українську казку. Його твори люблять не лише діти, а й дорослі. Кожна казка побудована на історичному факті, його герої — не вигадані, а справжні люди. Він — частий гість на передовій. Звідти серед ночі можуть зателефонувати і попросити розповісти казку. І він розповідає… Однією з найпопулярніших казок Сашка Лірника є «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке», на основі якої зняли фільм. На І Х кінофестивалі «Корона Карпат», що відбудеться у курортному Трускавці 24−27 червня (медіа-партнером фестивалю є газета «Високий Замок») «Пекельна хоругва» боротиметься в основній конкурсній програмі за «Золоту корону» кінофестивалю. Про фільм, український кінематограф, справедливість і любов до української культури Сашко Лірник розповів «ВЗ».
— Як створювалася стрічка «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке»?
— Казку, за якою знято цю стрічку, я написав дуже давно — 1998 року. Видав її на дисках. До мене звернулися з кінооб’єднання «Артхаус-трафік», їм ця казка сподобалася, і попросили мене написати сценарій мультфільму. Хотіли зняти саме мультфільм. Я написав, однак вони не знайшли фінансування, тому сценарій був похований. Але сценарій мені подобався, тож мріяв втілити його на екрані. І вже сам подав сценарій на конкурс у Держ-кіно. Його хвалили, але грошей на зйомку не було. Я сценарій щоразу вдосконалював. Подавав його з різними продюсерами і режисерами. Востаннє ми його подали як мультфільм у 2008 році. І знову відмовили. Тоді вирішив: якщо не проходить як мультфільм, спробуємо як фільм. Переробив на сценарій художнього фільму. І знову він займав перше місце серед інших, але грошей не виділяли. У той час українське кіно практично не знімалося. Я не здавався і подав сценарій від себе — як кінорежисер. У Держкіно сказали: «Не можемо пропустити, бо ви не професійний режисер, не маєте відповідного диплома». Більше не подавав. І якось неочікувано мені зателефонував один продюсер, каже: «Подавай свій сценарій. Цього разу пройде». Так і сталося. Я не пропускав жодного дня зйомок, втручався у процес, сварився з усіма, бо хотів донести свої ідеї. У фільм увійшла лише третина сценарію. Коли вийшов фільм, і йшли фінальні титри, зал аплодував стоячи. Вперше таке побачив. Це такий кайф.
— У фільмі багато міфології і гумору, розрахованого на українського глядача. Але фільм з успіхом йде і у закордонних кінотеатрах. То у чому ж цінність «Пекельної хоругви»?
— Фільм зберігає і відроджує українську культуру — безцінний діамант в оточенні всіх народів. У фільмі не випадкове жодне слово, він будить українську душу. Я був вражений, що дорослі спочатку самі йшли на цей фільм, а потім ще раз йшли з дітьми. До прикладу, так було у Кракові. Там не було вільних місць, люди сиділи одне в одного на колінах! У Римі — величезний кінотеатр, там зазвичай буває зайнятий лише партер. Та коли показували «Пекельну хоругву», поз’їжджалися люди і з Мілана, і з Венеції. Кінотеатр був забитий вщерть! Коли власники кінотеатру побачили цей аншлаг, сказали: «Ви нам мало заплатили за оренду? Платіть більше, у нас стільки людей давно не було». 14 травня «Пекельна хоругва» у Сінгапурі на кінофестивалі представлятиме Європу! Задовго до 14 травня усі квитки на нього були продані. Колись про таке навіть ніхто й мріяти не міг. Але, на жаль, про це ніхто тут не знає. Наша «Хоругва» за кордоном має шалений успіх, а в Україні про неї ніхто не говорить.
— Чому?
— Бо ми не входимо до традиційних кінотусовок із своїм фільмом. І ще, мабуть, тому, що ми — конкуренти для реєстрових кінобосів з їхніми фільмами. Вони себе люблять, себе піарять і себе хвалять. Наш фільм ігнорують, але я щасливий, що його визнають у світі. Попри те, що фільм — дитяча казка, його дивляться усі. Як визначити популярність пісні? Коли її слухають багато разів. Так і з цим фільмом — його передивляються по кілька разів. Ба більше! Діти бавляться у «Пекельну хоругву» — хтось стає Чортенятком Васею, хтось — Семеном… З іншого боку, мене здивувало, скільки у мене з’явилося ненависників. Не розумію, чому. Думав, усі зрадіють: нарешті наше українське кіно — про козаків… А посипалися гнівні коментарі. Не здивувався б, якби були від ворогів, а то від своїх! Та, попри все, обирає глядач, що йому дивитися. От зараз у нас залишилася єдина можливість заявити про себе — ми номінуємося на приз глядацьких симпатій кінопремії «Золота Дзиґа». Просимо наших глядачів підтримати нас і проголосувати за «Пекельну хоругву» на сайті segodnya.ua.
— Ви не лише пишете казки, а й самі їх читаєте…
— Не читаю, розповідаю.
— Який процес подобається більше — розповідь чи написання?
— Коли пишу, почуваюся творцем. Це відчуття неможливо ні з чим сплутати. Розповідати також страшенно подобається, бо тоді відбувається єднання, взаємодія, обмін енергіями. Розповідати казки, мабуть, подобається більше, бо це частіше роблю. Я — єдиний виконавець, який їздить по забутих Богом і людьми селах, куди ніхто і ніколи не приїжджає. Я — єдиний артист у світі, який може казку розповісти телефоном. 2014 року мені посеред ночі зателефонували бійці і кажуть: «Нас обстрілюють „градами“, нам страшно. Дядьку Сашко, розкажіть нам казку». І я телефоном, який вмикають на гучномовець, розповідаю казки. Та й особисто їздив на передову. Тішить, що мені довіряють, бо я для них — свій.
— Казки розповідаєте під музичний супровід. Чому ваш інструмент колісна ліра, а не, скажімо, кобза?
— Спочатку акомпанував собі на гітарі, але то не т. е. Почав думати, який інший інструмент обрати, зупинився на лірі. Бо щоб грати на кобзі, треба мати музичну освіту. Тому ліра мене всюди супроводжує.
— Звідси псевдонім — Лірник?
— У 2000 році мене запросили на київське телебачення робити програму казок. Постало питання назви. Я й придумав «Казки Лірника Сашка». Моя кохана дружина Леся мене так і називає — Лірник.
— Як довго працюєте над твором?
— По-різному. До прикладу, сценарій до кліпу «Щедрик» для Олега Скрипки я написав за 8 секунд. Це єдиний мультфільм, який купили США, і його показують там на Різдво. Є складні історії з багатьох епізодів. Такі пишу роками. Зараз у комп’ютeрі маю близько 20 документів відкритих. Пишу не лише казки, а й вірші, есе. Такі речі пишу на одному подиху.
— Ще одним знаковим вашим фільмом є мультфільм «Моя країна — Україна». За цю роботу отримали нагороду кінофестивалю «Відкрита ніч» у категорії «Найкращий сценарист». Розкажіть про цей проєкт…
— Коли я написав сценарій «Пекельної хоругви», компанія «Артхаус-трафік» шукала режисерів, кому б цей твір підійшов. Я тоді познайомився з мультиплікатором Степаном Ковалем. Він тоді робив мультик для Росії «Гора самоцветов». Степан каже: «У мене є ідея зробити український серіал — такий самий». Я заперечив, мовляв, для чого повторювати. І я придумав «Моя країна — Україна» — як самодостатній проєкт про казки і легенди, пов’язані з містами і селами. Перша серія була про Кривий Ріг. Було складно, бо треба вкластися у 3−4 хвилини. Простіше, мабуть, написати великий роман, ніж такий маленький сценарій. Ці мультики мали показувати у кінотеатрах перед демонстрацією фільмів. Мені усе вдалося, хоча працювали за ідею. Допрацювалися до 16-ї серії. Кожну серію робив свій знімальний колектив. А далі почали втручатися у мої сценарії. Найкращий сценарій був про Львів, а мультфільм вийшов найгірший, бо режисер вирішив не дотримуватися мого сценарію. Через це я пішов з проєкту. Цей серіал отримав Шевченківську премію, Степана нагородили. А мені навіть не подзвонив і не сказав. Як і всім іншим, хто цей мультсеріал робив.
— Знаю, що у цього мультсеріалу була незавидна доля, бо канали відмовлялися його брати у прокат. Чи змінилося щось зараз?
— Власником серіалу є держава. А якщо держава не зацікавлена, то й показувати не будуть. Чомусь «Скажене весілля» крутять, а мультфільм «Моя країна — Україна» — ні. Хоча власник той самий — держава. Тому я б із задоволенням усі свої роботи виклав би у безплатний прокат. Щоб люди дивилися.
— Чи не опускаються руки після такого ставлення до вас?
— Не опускаються. Я — впертий і нарваний.
— Нашим дітям показують «Шрека» і «Свинку Пеппу», а наших мультфільмів немає?
— Це політика антиукраїнської держави і антиукраїнських каналів. Я б запровадив кримінальну відповідальність за показ анти-українських шоу, які собі дозволяє той самий «Квартал». Натомість вони почуваються спокійно, принижуючи українців, знищують і нівелюють нашу історію. Бо у нас не українська влада!
— Що треба зробити українському кінематографу, щоб на екрані з’являлися наші якісні фільми?
— Я цю кухню побачив зсередини. Питання не до кінематографа, а до держави. Я маю досвід зйомок кіно без грошей. Скажімо «Чорного козака» ми зняли за власні кошти. Знімали його десять років. Коли українське кіно почнуть фінансувати, тоді й будуть з’являтися добротні фільми. Я ніколи не критикую українське кіно, бо воно ще дуже слабеньке. До мене іноді звертаються продюсери з проханням виправити (чи переписати) той сценарій, який уже виграв конкурс. Я колись також думав, що перемагають кращі. До прикладу, один мій сценарій спочатку входить у трійку кращих, а на наступному конкурсі не доходить навіть до фінального обговорення. Чому?
— Ви за освітою інженер-кораблебудівник. Коли написали свою першу казку?
— Коли мав чотири роки. Ходив у дитсадок. Мої батьки — вчителі. Перша казка була у віршах. Тоді у садочки приїжджали різні комісії. От коли всі дітки лягали вдень спати, мене не клали. Це був для мене перший «гонорар» — я прогулював сон (сміється. — Г. Я.). От я тим комісіям читав вірші, вигадував всілякі історії.
