Галина ЯРЕМА Фото автора
Це один із епізодів документальної стрічки режисера Вахтанга Мікеладзе і тележурналіста Юрія Краузе.
На ІІ Міжнародному Трускавецькому кінофестивалі телевізійних фільмів «Корона Карпат» перемогу у ІІ конкурсній програмі документальних фільмів здобула стрічка «Я був засуджений до довічного ув’язнення» режисера Вахтанга Мікеладзе. Сценарій до цього фільму написав російський журналіст, телеведучий і сценарист кримінальних телепередач Юрій Краузе. Після того, як Юрію Геннадійовичу вручили «Корону» переможця, він дав ексклюзивне інтерв’ю журналісту «ВЗ».
– Що спонукало вас змінити творче амплуа?
– 20 років поспіль, починаючи з 1974 року, вів програму «Людина і закон». Потім почав співпрацювати з режисером-документалістом Вахтангом Мікеладзе. З ним давно знайомі, разом вчилися у ВДІКу на паралельних курсах. Він потрапив на телебачення у той час, коли я вже давно там працював. Виникла ідея робити документальні детективи. До нас звернулися співробітники ФСБ, яким це було потрібно.
– А чому саме до вас звернулися? І для чого їм це було потрібно?
– Вони мене знали, бо я вів цю програму. От ми з Вахтангом почали займатися цією документальною програмою. ФСБешники були зацікавлені у цій програмі, бо це були дев’яності роки, їм треба було оновлювати свій імідж. Це вже стала ніби інша організація – вже не НКВС і КДБ. І ці люди надавали нам унікальні матеріали зі своїх архівів. У 1996 році у Росії відмінили смертну кару. Сотні злочинців, що мали “розстрільний вирок”, отримали пожиттєво. Ми з Мікеладзе тривалий час вели передачу «Документальний детектив», але ж не можна постійно вести одну й ту ж саму рубрику. Почали робити інші проекти. От, скажімо, з найсвіжіших, те, що було представлено на кінофестивалі, - картина «Я був засуджений до довічного ув’язнення». Цикл розповідає про долі таких людей, їхній новий спосіб життя. Неможливо уявити собі жахіття пожиттєвого ув’язнення. ґрати і колючий дріт, конвой і наручники, жорсткий режим і жодних поблажок. І все це з дня на день аж до самої смерті. Деякі ув’язнені, звичайно, шукають шляхів передчасної смерті. Монотонне, беззмістовне існування. Навряд чи до таких виродків можемо відчувати жалість. Ці особи не випадково опинилися у колонії особливого режиму для пожиттєвих в’язнів. Серійні вбивці, канібали, терористи – ось контингент таких в’язниць. Але серед них є й такі, що покаялися. Бандит, який колись різав людей, покаявся і застерігає інших – не приведи боже вам таким займатися!
– І що, злочинці справді каялися за свої вчинки?
– Не всі, звичайно. Але за мою практику осіб 30 покаялися. Але були такі, що навіть розмовляти з ними було страшно і гидко. Маю на увазі зустріч з людожером.
– Людожери в тюрмі, мабуть, ще небезпечніші від убивць…
– Всі вони – небезпечні. Та й втрачати їм уже нема чого, бо вони мають «пожиттєво». Людожерів утримують в одиночних камерах.
– Ви з ним спілкувалися через скло?
– Ні. Ми сиділи в одній кімнаті. Я був у повній безпеці, під пильним наглядом охорони. Людожер - у наручниках, які прикріпили до металевого стола. Ноги також прикуті. Про умови його існування, і таких, як він, у камерах довічного ув’язнення і йдеться в одній із документальних стрічок. Це ніби заключна частина нашого дослідження. Окремі зйомки у камерах, розмови з засудженими – усе зібрано по крихтах. Якщо не вдалося свого часу зняти на плівку, то зібрали цікаві задокументовані факти з їхнього життя. Усе це і лягло в основу фільму. Цикл про злочинців, що отримали довічне ув’язнення, чітко вибудуваний. Кожен фільм – окрема історія про певного негідника. А цей, останній фільм, зроблений про режисера цього циклу – Мікеладзе, у нього - унікальна доля. Він – син так званого “ворога народу”. Його батько був знаменитим грузинським диригентом. За наказом Берії йому у в’язниці проткнули вуха спицями. Він нічого не бачив. На допит одного разу прийшов сам Берія, який і звернувся до диригента. «Це ви, Лаврентію Павловичу?» – запитав Мікеладзе-старший. «Як ви здогадалися? Ви ж нічого не бачите», – запитав Берія. «Так, не бачу, але чую. Я ж – музикант. У мене чудовий слух», - відповів ув’язнений. Тоді Берія наказав проткнути йому вуха… Про це написав і Юліан Семенов. А у нашому фільмі про це розповідає сама донька Сталіна – Світлана Аллілуєва.
– Ви вводили акторів у цей фільм?
– Ні. Там ніхто не грає – тільки документальні кадри. У цьому й уся сила цієї картини і усього циклу зокрема.
– Можете пригадати якийсь епізод під час зйомок? Які там умови? Мабуть, вони аж скалять зуби, коли бачать людину з волі, а особливо журналіста.
– Неодноразово мені доводилося бувати у різних тюрмах. Там такий стоїть специфічний сморід, в’язниця – не курорт, і навіть не гуртожиток... Якось мені довелося побувати в Оренбурзькій області у колонії “Чорний дельфін”. Я такого ще не бачив. Там зроблено ремонт. Чистесенькі світлі камери. От там я і розмовляв з людожером. Питаю: “добре тут годують”. Каже, чудово. Я пожартував і запитую: “може, й “полуднік” дають”. “Дають!” - відповів він. Розумію, що мій жарт канібал сприйняв серйозно і продовжую: «Може, й суп з м’ясом подають?». «Аякже! З м’ясом!». Найбільше мене подивувало, що постіль у цій в’язниці міняють щотижня. Кажу: “Ну, тут просто курорт!”. На що канібал відповів: “А ти посиди і побачиш, який тут курорт!”. Тільки потім зрозумів, чому він так сказав: режим у цій колонії – жахливий. Мають і щоденні прогулянки (годину), але перед тим, як випустити ув’язненого з камери, він проходить “рентгенівську” перевірку. Заглядають в усі дірки, навіть у рот. Руки закуті у кайданки, але не спереду, а ззаду, піднятими вгору. І “пожиттєвого” виводять з камери у напівзігнутій позі. Гуляє він у боксі теж один – навколо глухі стіни, і тільки небо над ним. У “Чорному дельфіні” встановлено камери спостереження – і тільки “смертник” щось робить не те, наприклад, приліг – його відразу ж карають. Я не відповів на запитання: про щось неймовірне під час зйомок. Найбільшим шоком для мене були відвідини камери, у якій сиділи... батько і син. Тато втягнув сина у банду...
Довідка «ВЗ»
Юрій Краузе народився 23 лютого 1936 р. в Уфі. Закінчив Свердловський машинобудівний технікум, Уральський політехнічний інститут. Під час навчання в інституті керував любительською кіностудією, писав сценарії для Свердловської кіностудії. У 1996 р. закінчив ВДІК. Працював кореспондентом ЦТ СРСР, керував програмою “Людина і закон”, з 1996 р. створює сценарії для кримінальної телепередачі “Документальний детектив”.
